Доісторичні відомості. На сайтах bojky.wordpress.com
та Wikipedia (за посиланням на
Українську радянську енциклопедію; ред. М. Бажан. –
2-ге вид. – К., 1974–1985) є інформація, що загальна площа
етнографічної Бойківщини – близько 8 тис. кв. км. Давні грецько-римські джерела
(Полібій, Плавт, Лівій, Юлій Цезар…) вказують на те, що «Бойї» (лат. Boii, грец. Воіоі)
– група кельтських племен,
які до IV ст. до н. е. заселяли територію сучасних Австрії, південної
частини Німеччини і Швейцарії. Через півсторіччя вони переселилися
з Галлії в долину річки По (Італія), витіснивши
місцевих умбрів та етрусків (перетворили місто Фельсину на
укріплене місто Бононію; нині Болонья). В І ст. до н. е. бойїв частково
романізували, а деяких римляни переселили на Балканський півострів і
винищили племена гетів і даків. Ще одна група бойїв переселилася
з Паннонії на угорське побережжя Дунаю.
[Схеми дивіться на вкладеному аркуші І].
Щодо етимології назви «Бойї» однозначного трактування
немає, найцікавіші гіпотези: від кельтського bhoi – воїн; від
індоєвропейського кореня gwowjehзs – володар худоби.
Бойки (пол. Bojkowie, слов. Bojkovia, чеськ.
Bojkove, нім. Bojken, рос. Бойки) – етнографічна група українців,1 що живуть на північних і південних схилах
середньої частини українських Карпат між Гуцульщиною на півдні, Опіллям – на
півночі і Лемківщиною – на заході. Схематично Бойківщину окреслюють руслами
річок Стривігором на півночі, Лімницею на сході, верхів’ям Сяну та
Вовниці, а далі Ославою на заході. Південною межею вважають полонинський хребет
між Ужем і Тересвою на Закарпатті.2
Інакше кажучи,
бойки локалізовані у своєрідному трикутнику між Дрогобичем, Івано-Франківськом
та Ужгородом із заходженням на територію сучасної Польщі.3
Іван Франко, котрий
100 років тому брав участь в етнографічній експедиції Бойківщиною, до
бойківських сіл зарахував мешканців сучасної Надвірнянщини.
Територію
Бойківщини науковці умовно поділяють на три частини: західну, центральну і
східну.
Західна частина – це територія
сучасних Польщі і Словаччини майже до пасма полонин Високого Долу (Хрещатої), а
також села Турківщини і Добромильщини, Закарпаття і південної смуги
Дрогобиччини. Українські дослідники радянської доби долучили до західної
частини Бойківщини також села Великоберезнянського і Воловецького районів4 між
річками Ужем і Тереблею [«Теребля – річка у Міжгірському, Хустському і
Тячівському районах, права притока Тиси (басейн Дунаю), бере початок на схилах
Ґорґан»]5. Р. Данчин (наук.
працівник самбірського музею «Бойківщина») у статті «Бойки… Хто ми?»6, посилаючись на історико-етнографічне
дослідження «Бойківщина» (вид. Наукова думка, К., 1983) та монографію «Бойківщина.
Середня частина українських Карпат» (Філадельфія – Нью-Йорк, 1980), описує
втрачену бойківську територію теперішньої Польщі від верхів’їв Сяну з
північного до Тиси з південного боків, де були великі повіти Лисько й
Устрики-Долішні, заселені в основному
українцями, яких протягом 1944–1947 рр. депортували або знищили польські і
більшовицькі війська.
Центральна частина
Бойківщини
обмежується Львівською областю, а саме Старосамбірщиною, Сколівщиною та
південною смугою Самбірщини і Стрийщини7.
Східна частина
Бойківщини
охоплює північно-західну частину Івано-Франківщини (майже весь Долинський і
Рожнятівський райони, частина Калуського району). До цього ж реґіону
зараховують і північну частину Міжгірського району Закарпаття8.
Бойківські етнічні впливи поширюються на значну частину
сусідньої території, наприклад, гуцульської, опільської тощо.9 Так, наприклад, про окремі села бойків, що трапляються в
північно-західній окрузі Чортківського району на Тернопіллі (межують з
Львівщиною)*, писав колишній власник села Довпотова Ігнатій-Любич
Червінський в одній із перших монографій про Бойківщину «Околиця Задністрянська
між річками Стриєм і Лімницею», науковій праці, побудованій на фактичному
матеріалі.
* * *
Бойки Калущини
Серед дослідників бойківського етносу Юрій (Георгій) Ґлоґовський (1777–1838)
вирізняється своїми акварельними документальними замальовками архітектурних
споруд, пам’яток давнього живопису, народного одягу Галичини. Будучи
архітектором, художником, рисувальником, дослідником фольклору, він здійснював
експедиції краєм, безпосередньо спілкуючись з яскравими представниками
субетносів. Найповніше він представив бойківське підгір’я і Бойківщину.23
Колекція Ґлоґовського налічує понад 1700
рисунків аквареллю і пером. Українську тематику відображено в 350-ти сюжетах,
більшість з яких виконано з його сучасників, що художник зустрічав, подорожуючи
краєм. Завдяки науковому підходові в малюнках можна розгледіти крій, структуру
матеріалу (полотно, сукно, хутро, оздоблення) та колір одягу, відтворено
способи носити одяг та деталізовано ремісничі вироби й приладдя.24 Цікаво спостерігати відмінності між бойками
різних реґіонів.
Замальовуючи селянку з околиць Калуша,
художник подав своєрідний спосіб зав’язування хустки: кінці синьої хустки
зв’язані на потилиці й опущені – один на спину, другий на груди. На синю хустку
накинуто довгу білу полотняну прямокутну намітку, яку трохи вище від потилиці
прикріплено тороками, пришитими до вужчого краю намітки.25
Найважливішу частину чоловічого одягу
бойківського підгір’я становила довга, нижче колін, полотняна сорочка з
виложистим коміром. У парубка з гір біля Калуша показано оздоблення вишивкою
прорізу пазухи і плечового шва. Верхній одяг вказує на соціальний стан і
відрізняється не так кроєм, як оздобленням. Бідніші селяни носили свитки з
двома клинами на боках, які оздоблювали дуже скромно. Заможні шили сіряки з
тоншого сукна і пишніше їх декорували.26
Одяг збіднілої шляхти майже не відрізнявся
від селянського. Так, шляхтича з Бережниці зображено в короткому сіряку, який
має два клини по боках, комір-стійку, поли та кишені, оздоблені синім шнуром.
Від коміра на груди опущено два шнури з дармовисами.27 Позаду
селянина на фоні пагорбів Новиці й Красного намальовано міст (тепер втрачений),
який з’єднував с. Бережницю-Шляхотську з Угриновом-Старим28 в одну парохію.
Заможних шляхтичів з Добровлян і Підмихайля
намальовано в довгих білих свитках з коміром-стійкою і вилогами, прямою спинкою
і двома боковими клинами. Вершини клинів біля талії прикрашено чорним шнуром.
Комір, поли, вилоги, манжети на рукавах оздоблено смужкою чорної тканини або
чорним шнуром. Комір вишито чорними нитками. Зазвичай шляхтичі одягали капоту
або сукман темного кольору і прикрашали чорним шнуром або чорною вишивкою, на
відміну від селян, що віддавали перевагу оздобленню червоного кольору.29 [Малюнки
дивитись на вкладному аркуші ІІ].
Заможні бойківські міщани в більшості
одягались у синю довгополу капоту (типу довгої свити з високим коміром-стійкою
і червоними вилогами, рукав прямий з манжетом). Комір, вилоги, краї піл і
долішню частину було оздоблено жовтим кантом. Кінці пояса, виткані у поздовжні
зелені і жовті смуги, звисали з боків29. Серед головних чоловічих уборів побутували шапки з
овечого хутра, фетрові або солом’яні капелюхи.30
Джерела
1. uk.wikipedia.org/wiki/Бойки
2. Наталя Кляшторна. Бойки і Бойківщина. Довідка. //
www.haidamaka.org.ua. uk.wikipedia.org/wiki: «Тересва, річка на Закарпатті,
права притока Тиси. У горішній і середній течії перетинає Ґорґани і тече
вузькою, глибокою долиною, у пониззі виходить на Мармароську котловину».
3. Крисаченко В. С. Локальні групи українського етносу. Геокультурні
особливості. // Геокультурна варіативність українського етносу.
storinka-m.kiev.ua/article
4. Наталя Кляшторна. Бойки і Бойківщина. Довідка. www.haidamaka.org.ua
5. uk.wikipedia.org/wiki/Бойки.
Географічна енциклопедія України. // – Київ,
1993. – Том 3. – Стор. 275.
6. Р. Данчин. Бойки… Хто ми? // Вісті Бойківщини. – Самбір, 04.11.1995
р. – Стор. 2.
7-9. Наталя Кляшторна. Бойки і Бойківщина. Довідка.
www.haidamaka.org.ua
* В. Цапів. Схематичні межі етнографічного розселення бойків.
І. Л. Червінський. Околиця задністрянська. //
Львів, 1811 р. – Стор. 156–169 (на польській мові).
www.rda.if.ua;
www.petrivroman2009.narod.ru/gal.htm
* * *
23. Крвавич Д. П., Стельмащук Г. Г. Український народний одяг XVII –
початку XIX ст. в акварелях Ю. Глоговського // – Наукова думка. – Київ, 1988. –
Стор. 213.
24. Там само. – Стор. 55–56.
25. Там само. – Стор. 217.
26. Там само. – Стор. 219.
27. Там само. – Стор. 220.
28. Давні назви сіл Бережниці та Старого Угринова.
29. Крвавич Д. П., Стельмащук Г. Г. Український народний одяг XVII –
початку XIX ст. в акварелях Ю. Глоговського // – Наукова думка. – Київ, 1988. –
Стор. 220.
30. Там само. – Ст. 221.
